Домовой - Светловодск
» » » Нитка я, що міцно їх зв’язала…” (пам’яті Віктора Соколова і села Табурища)

Нитка я, що міцно їх зв’язала…” (пам’яті Віктора Соколова і села Табурища)

Автор: redaktor
Нитка я, що міцно їх зв’язала…” (пам’яті Віктора Соколова і села Табурища)„Якби не затоплення, то ті б хатки, глиняні, невірні, стояли і досі, бо ніхто б їх не розваляв, і не тому, що грошей не було, рука не піднялася б, бо там же ж стільки жило рідних – і батьки, і діди…” – сумовито казала табуриська бабуся, поглядаючи на нову цегляну, криту шифером хату.

Оте «якби” стало джерелом смутку десятків тисяч людей („45000 дворів” – хапався за голову О.Довженко), німіючи перед невідворотною реальністю:
Немає й хати нашої в помині:
Там, де стояла – хлюпає вода…

У творчості кожного поета чи письменника присутня тема, котра є постійним джерелом натхнення чи тим болем. гамуючи який, автор і береться за писання. Для Віктора Соколова це – спроба повернення до отчого дому, до витоків, навіть більше – неможливість такого повернення („Де народивсь? Що скажеш тут? На дні?”). Бо ж хтось, будучи і за тисячі кілометрів від рідної землі, зможе приїхати здалеку на рідну землю перед смертю, іншим же – залишається лише повернення уявне – через спогади та… вірші, через мрію прокинутись «де корінь роду”.

Поезія Віктора Вікторовича – це роздуми над трагедією знищення і затоплення Кременчуцьким водосховищем сотні сіл (разом із його рідним Табурищем) у серці України в мирний час, роздуми над наслідками цієї трагедії через зріз «до” і «після”. Єдиним мірилом при цьому є долі людей, котрі, чіпляючись за свою землю, пережили страшні голодомори («З’ївши й лелек – хай простять нас лелеки, — Вимерло з голоду наше село”), війни й революцію («Розбій тривав жорстокий і безкарний: — Що? Церква? Знищить! Висадить в повітря!”), а тепер от мусили відступити, бо хтось надумав «в селі велику зводити будову”, бо наступала «велика” і байдужа вода, яка мала подарувати дешеву електроенергію…

Головним завданням для поета було – реанімувати пам’ять наших сучасників (нас із вами), бо пекло йому, що «час настав великого розорення” і що «росте осот серед руїн забутих”, „і на гробках старого кладовища будинки пнуться в димне піднебесся”. Правда, Віктор Соколов швидше докоряє, ніж напряму засуджує, як це, скажімо, робить Ю.Тарнавський у поезії «У РА НА”:
Кременчуцьке море
хлюпає тепер над ними,
гниле,
смердюче,
мов душі
моїх земляків –
зелений
всесоюзний борщ.

Та чи й може засуджувати поет тих людей, що «всім селом жували черствий житняк”, годуючи його? Але поряд із цим до кінця днів своїх він так і не змирився з новою реальністю:
Вже тане сніг у Табурищі,
Хоч, наче ж, і недавно ліг.

«У Табурищі”, а не «в Світловодську”, хоча й залишки Табурища іменуються сьогодні Хмельницьким мікрорайоном Світловодська («Нема вже і в помині Табурища…Нема села. Є селище при ГЕСі”)…
Окремою нотою в «Листах у потойбічний світ…” звучить повернення до матері, котру ніколи не бачив («Щоб відчинив я двері в рідну хату – хоч раз єдиний –, а назустріч — мама!”). Власне, поняття рідної землі для поета пов’язане з тим місцем, де людина народжується матір’ю:
Померти лиш на тій землі єдиній,
Де їй життя подарувала мати…
З батьком же автор пов’язує своєрідну колізію, реалізуючи таким чином наступність і спадкоємність поколінь:
Бо хоч пишу я вірші змалку,
Та тільки тим і знаменитий,
Що син відомого рибалки…
З матір’ю ж поет пов’язує і свою поетичну вдачу:
Мама мене народила у квітні,
Може, тому я і став поетом…
І хто знає, чи не став поет Віктор Соколов, залишивши марноти цього світу, знову хлопчиком Вітьою, який «ржання журливе почув вдалині” і вирушив пасти у небесний степ свого «коня – останнього на всій планеті”?


С. Гайдук, Голова Світловодського міського
об’єднання Всеукраїнського Товариства «Просвіта“
ім. Тараса Шевченка
1529     
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Информация

Комментировать статьи на сайте возможно только в течении 17 дней со дня публикации.
Айхерб