Нитка я, що міцно їх зв’язала…” (пам’яті Віктора Соколова і села Табурища)

„Якби не затоплення, то ті б хатки, глиняні, невірні, стояли і досі, бо ніхто б їх не розваляв, і не тому, що грошей не було, рука не піднялася б, бо там же ж стільки жило рідних – і батьки, і діди…” – сумовито казала табуриська бабуся, поглядаючи на нову цегляну, криту шифером хату.

Оте «якби” стало джерелом смутку десятків тисяч людей („45000 дворів” – хапався за голову О.Довженко), німіючи перед невідворотною реальністю:
Немає й хати нашої в помині:
Там, де стояла – хлюпає вода…

У творчості кожного поета чи письменника присутня тема, котра є постійним джерелом натхнення чи тим болем. гамуючи який, автор і береться за писання. Для Віктора Соколова це – спроба повернення до отчого дому, до витоків, навіть більше – неможливість такого повернення („Де народивсь? Що скажеш тут? На дні?”). Бо ж хтось, будучи і за тисячі кілометрів від рідної землі, зможе приїхати здалеку на рідну землю перед смертю, іншим же – залишається лише повернення уявне – через спогади та… вірші, через мрію прокинутись «де корінь роду”.

Поезія Віктора Вікторовича – це роздуми над трагедією знищення і затоплення Кременчуцьким водосховищем сотні сіл (разом із його рідним Табурищем) у серці України в мирний час, роздуми над наслідками цієї трагедії через зріз «до” і «після”. Єдиним мірилом при цьому є долі людей, котрі, чіпляючись за свою землю, пережили страшні голодомори («З’ївши й лелек – хай простять нас лелеки, — Вимерло з голоду наше село”), війни й революцію («Розбій тривав жорстокий і безкарний: — Що? Церква? Знищить! Висадить в повітря!”), а тепер от мусили відступити, бо хтось надумав «в селі велику зводити будову”, бо наступала «велика” і байдужа вода, яка мала подарувати дешеву електроенергію…

Головним завданням для поета було – реанімувати пам’ять наших сучасників (нас із вами), бо пекло йому, що «час настав великого розорення” і що «росте осот серед руїн забутих”, „і на гробках старого кладовища будинки пнуться в димне піднебесся”. Правда, Віктор Соколов швидше докоряє, ніж напряму засуджує, як це, скажімо, робить Ю.Тарнавський у поезії «У РА НА”:
Кременчуцьке море
хлюпає тепер над ними,
гниле,
смердюче,
мов душі
моїх земляків –
зелений
всесоюзний борщ.

Та чи й може засуджувати поет тих людей, що «всім селом жували черствий житняк”, годуючи його? Але поряд із цим до кінця днів своїх він так і не змирився з новою реальністю:
Вже тане сніг у Табурищі,
Хоч, наче ж, і недавно ліг.

«У Табурищі”, а не «в Світловодську”, хоча й залишки Табурища іменуються сьогодні Хмельницьким мікрорайоном Світловодська («Нема вже і в помині Табурища…Нема села. Є селище при ГЕСі”)…
Окремою нотою в «Листах у потойбічний світ…” звучить повернення до матері, котру ніколи не бачив («Щоб відчинив я двері в рідну хату – хоч раз єдиний –, а назустріч — мама!”). Власне, поняття рідної землі для поета пов’язане з тим місцем, де людина народжується матір’ю:
Померти лиш на тій землі єдиній,
Де їй життя подарувала мати…
З батьком же автор пов’язує своєрідну колізію, реалізуючи таким чином наступність і спадкоємність поколінь:
Бо хоч пишу я вірші змалку,
Та тільки тим і знаменитий,
Що син відомого рибалки…
З матір’ю ж поет пов’язує і свою поетичну вдачу:
Мама мене народила у квітні,
Може, тому я і став поетом…
І хто знає, чи не став поет Віктор Соколов, залишивши марноти цього світу, знову хлопчиком Вітьою, який «ржання журливе почув вдалині” і вирушив пасти у небесний степ свого «коня – останнього на всій планеті”?


С. Гайдук, Голова Світловодського міського
об’єднання Всеукраїнського Товариства «Просвіта“
ім. Тараса Шевченка