Вона застаріла, та й не наша, трансплантована звідти, де тепер, як і 150 років тому, «народ-богоносець” залюбки здає охранці поборників більш гуманної і ліберальної політичної моделі. Однак саме по собі ходіння в народ у наших обставинах не втратило актуальності.
Політики люблять занурюватися в маси з передвиборчими обіцянками, але при цьому вони й досі вважають ті маси таким собі плебсом, біомасою, якій потрібні виключно «стабільність і соціальні гарантії”. Передові ідеї — це для іншого товариства, для розмов із закордонними донорами, самітів у Брюсселі тощо. Втім, сам по собі народ, його найпрогресивніша частина, вже зараз іде на крок попереду тих, хто має себе за decision makers, архітекторів реформ, командою, що змінює життя тут і сьогодні.
Це триває щонайменше від Майдану, де «професійні політики” закликали до рішучих дій у вигляді масової ходи і скандування вимог, а справжню революцію робили геть інші сили, з якими зрештою неохоче, суто з огляду на обставини, довелося рахуватись і домовлятись, особливо «буйних” навіть включати в партійні списки, щоб ті стали частиною системи й деактивізувались. Але тим не обмежилося. Активісти, назвемо їх так, створювали добровольчі батальйони і волонтерські організації, коли держава рипіла іржавими коліщатами й незграбно, проти власної волі, сяк-так ставала на воєнні рейки.
Формально добро на повалення пам’ятників тоталітаризму держава не дала досі: від ухвалення Радою відповідного закону має пройти ще непроста процедура імплементації, яку, годі сумніватися, гальмуватиме місцеве чиновництво на всіх рівнях. Але чи чекає суспільство на бюрократів? Київський Лєнін впав у грудні 2013-го, далі там, де цього не сталося у 1990-х, ідоли падали в лютому — березні 2014-го, себто за рік до ухвалення відповідного рішення парламентом. А ще три радянські пам’ятники були повалені однієї ночі у Харкові невдовзі після голосування за «антикомуністичні” закони в Раді. Люди, які це зробили, навряд чи належать до тих, хто ходить на сесії міської ради чи на наради до Геннадія Кернеса. А якби й ходили, то хто б їм офіційно дозволив це зробити?
Обурення газетою «Вести”, яка, по суті, залишається «м’якою силою русского міра” в Україні, не висловлював хіба що лінивий. Свідома інтелігенція пікетувала пункти її розповсюдження, влада щось там шукала в господарській діяльності, і не сказати, що успішно. А одного дня весь київський наклад опинився на складі вторсировини. Підключилися знову-таки активісти — цього разу з «Правого сектору”. Брутально, поза правовим полем, але зробили те, чого суспільство чекало від влади і зрештою не дочекалося.
Свого часу Віктор Ющенко всіляко намагався реалізувати проект створення єдиної Помісної української церкви. Але далі піару й високих гостей у Києві справа не пішла: громада не відчувала потреби допомагати президентові в цьому. Сьогодні ж, коли Петро Порошенко намагається бути другом усіх конфесій одночасно, у суспільстві гостро постав запит на Помісну церкву: спільноти вірян дедалі частіше переходять із Московського патріархату до Київського. Це, звісно, сигнал більше ієрархам, аніж світській владі, але вельми промовистий: поки духівництво веде не надто плідні переговори, суспільство вже робить свій вибір і формує тренд.
Те, що відбувається зараз в Україні, чомусь прийнято називати формуванням громадянського суспільства. Але, коли йти за визначенням, жодної з передумов його існування в нас не сформовано: верховенства права немає і близько, майнові права незахищені, середній клас ледь-ледь животіє. Громадські організації, які й мали б бути головним інститутом нового суспільства, далеко не завжди виконують свої функції: хтось продається «великій” політиці, хтось просто майстерно засвоює отримані від закордонних структур гранти, профспілки залишаються іграшкою в руках олігархів-працедавців. Часто діяльність НГО зводиться до написання профільного законопроекту, ухвалення і втілення в життя якого мало обходить, головне — поставити галочку у звітності.
Хоч як парадоксально, в українських умовах стихія виявляється ефективнішою за структуру. Такий стан речей заперечує весь досвід попередніх поколінь, однак найшвидше зміни відбуваються в тих царинах, де держава не втручається, а отже, не заважає. Це видається тричі абсурдним в умовах країни, яка веде війну проти потужного агресора, адже в такий момент потрібні дисципліна і якісний менеджмент, але на ділі їх замінюють взаємовиручка й самоорганізація. Доки законодавство лишатиметься порожньою формальністю та ширмою для корупційних діянь, годі чекати якогось іншого сценарію.
Влада ходить у народ із якимись дурницями: то потішає всіх підбором нового патрульного автомобіля для поліції, то влаштовує кастинг на посаду очільника Антикорупційного бюро такий, що режисери «Холостяка” і «Дому-2” позаздрили б інтризі відбору, залучає поодиноких активістів, дає їм якісь повноваження й залишає в оточенні «учорашніх” чиновників і «позавчорашніх” генералів. Влада й далі імітує, і це в той час, коли суспільство робить кроки вперед самостійно. Це якийсь унікальний процес, котрий ще знайде своє визначення в соціології та політології.
Наші державні мужі, попри те що концентрація серед них людей із вельми поважними дипломами сьогодні висока як ніколи, виявилися не надто здібними учнями. Вони не такі вже безпорадні, щоб бути здатними слухати тільки одного вчителя — західних партнерів та функціонерів із МВФ. Є ще два педагоги: війна і суспільство. Обоє можуть жорстко покарати за незасвоєні уроки, тож є сенс прислухатися і до них.
Суспільство теж має свій нелегкий багаж. Воно роками вчилося ухилятися від податків, дурити бюрократичну машину, давати хабарі й уникати відповідальності. Пострадянське, напівп’яне, з дурними смаками, воно не один рік мирно співіснувало з правлячими режимами різного ступеня злочинності. Однак запит на зміни надійшов саме від нього, і саме суспільство нині подає приклад владі, якій, перш ніж серйозно вимагати чогось від громадян, не зайвим було б спочатку виправдати надану їй довіру й викликати довіру до себе.
Дмитро КРАПИВЕНКО
